У цьому десь тихому і майже немовлячому просторі, кроки жителя твого міста розпливаються кріпаче, ніж хвилі — ти слухаєш, як крила минають берег, а воду колупає м’яко. Кожен звук — це повільна глибина: кроліт у трясіні, кузькокіт за кущами, краплі, що підносяться кожного вечора. Це не просто водойма, а дихання тисяч років, яке ніжно обіймає твій вечір. Ти розслабляєшся так, ніби сонце вже не пам’ятає твого імені, а ніч просто шепоче про твою думку.